Павло Мовчан — мистецтвознавець: слово, образ, знак

Анотація

Предметом дослідження у статті є особливості теоретико-літературних і мистецтвознавчих публікацій визначного українського поета Павла Мовчана, а також його історико-літературних та історико-мистецьких праць. Основною проблемою статті стала потреба звести ці особливості в єдину концепцію і визначити її наукову основу. Для цього було зібрано з різноманітних джерел і опрацьовано значний масив (більше п’ятдесяти) статей, рецензій, есеїв поета-дослідника за період від середини 1970‑х років до другого десятиліття ХХІ століття. Творчість поета не має належного опрацювання з боку науковців, а його теоретико-літературний та історико-літературний доробок залишився поза їхньою увагою, крім хіба що побіжних спостережень О. Хоменка в одному з досліджень поезії П. Мовчана. Метою статті є висвітлення системного характеру літературознавчих поглядів Павла Мовчана й застосування їх до аналізу творчості класиків і сучасних українських та зарубіжних митців. Для цього використовувалися психологічний метод у визначенні словесно-образної сутності Мовчанової теоретичної концепції, історико-літературний — в аналізі його рецензій і «портретних» публікацій, міфопоетичний — у концептуалізації усного і писемного слова, художнього слова як єднальної ланки між поколіннями, автором і реципієнтами.

Підсумком дослідження стали такі результати. 1. Умовно літературознавчі та літературно-критичні дослідження Павла Мовчана можна розділити на кілька блоків: теорії слова, образу, образотворчості; специфіки лірики, художнього перекладу; розвитку української поезії другої половини ХХ–ХХІ століть; аналізу творів української класики («Слова о полку Ігоревім…», творчості Т. Шевченка, М. Гоголя, поетів-романтиків та ін.), поетів-сучасників; оцінку доробку зарубіжних літераторів Заходу і Сходу; рецепцію живописного і кінематографічного доробку українських митців-сучасників. 2. Основою теоретико-літературної концепції П. Мовчана було вчення О. Потебні про зовнішню і внутрішню форму слова та його зміст, про постійну потребу відновлювати чи створювати конкретно-чуттєві значення слова-образу в художній творчості. Широкий спектр значень слова, накопичений протягом століть, є основою діалогу між автором і реципієнтами, єднальною ланкою між ними. Рівень майстерності митця пов’язаний з умінням віднайти і відродити цей широкий значеннєвий спектр. 3. Павло Мовчан уважає основним завданням художнього перекладу не просто адекватне механічне передавання змісту слів, а відтворення духу слів, твору, неповторності ідіостилю споріднених за творчими інтенціями авторів, для чого перекладач має ґрунтовно вивчити біографію і доробок автора оригіналу, літературний і суспільний контекст, історію написання твору, значення й відтінки кожного слова, чудово володіти рідною мовою і специфікою мови оригіналу, менталітет народу, до якого належить автор, та багато іншого, аж до флори і фауни, їх символіки тощо. 4. Такі самі принципи і вимоги П. Мовчан ставить перед собою як перед літературним критиком і літературознавцем у дослідженнях конкретних творів чи творчості певних авторів. Це дає йому можливість не лише всебічно і глибоко схарактеризувати творчий доробок різних авторів, а й визначити його домінантні риси, зробити власні оригінальні та аргументовані відкриття. 5. Мистецтвознавчі погляди П. Мовчана у сфері візуальних мистецтв органічно корелюють із його літературознавчою концепцією, свідчать про глибоке знання цієї сфери і тонке естетичне відчуття в оцінці творів живопису і кінематографу.

Практичне значення статті полягає в можливості її застосування при вивченні та викладанні теорії літератури і теорії мистецтва, основ потебнянської теорії, історії класичної й сучасної української та зарубіжної літератур, історії українського живопису й кінематографу ХХ–ХХІ століть, неповторності творчості самого Павла Мовчана.