ТЕКСТ «НЕЗРУЧНИХ» МЕСЕДЖІВ ПРО ВІЙНУ — П’ЄСА ВАЛЕРІЯ ПУЗІКА «ДАВАЙ ВІРИТИ»

Анотація

У статті п’єсу Валерія Пузіка «Давай вірити» проаналізовано як самобутній текст комбатантської драматургії про війну. Цей текст потрапляє в оптику літературознавчого аналізу вперше. Сам драматург вбачає драматургію тим форматом письма, який дозволяє йому описати власний досвід на війні, на відміну від прозових творів, у яких він здебільшого прагне зафіксувати подієвість війни. Методологічна оптика інтерпретації п’єси – виокремлені Д.Калшедом дисасоціативні механізми захисту психіки людини у травмівній реальності, рятуючись від якої, свідомість фраґментується та уникає інтеграції фрагментів у єдине ціле. Саму діалогічну природу п’єси можна розглядати як спробу драматурга відтворити новий тип взаємин у молодій родині, яку війна («даймонічна сила» у тексті) розколола на два світи – чоловічий, належний фронту, і жіночий, прив’язаний до тилу. За нових обставин ці світи не можуть скластися у звичне «Ми», адже війна загострила внутрішні відчуття кожної половинки цієї розщепленої єдності, утворивши для обох персонажів свій фрагментований світ. Географічна відстань, яка у мирні часи могла бути швидко подолана, трансформується війною у нездоланну. Війна вносить у життя обох персонажів багато нових викликів та інспірує розвиток іншого психічного досвіду – відстані, невизначеності, несправедливості, фаталізму, вимушеного прийняття ускладненої реальності.

Обидва топоси – міста поза межами фронту (Одеса) та деокупованого прифронтового простору (Херсонщина) – мають виразну специфіку, яка визначає простір персонажів. У першому випадку він динамічний, як і належить простору життя та Дому, у другому – простір між життям і смертю статичний, нагадує рух всередині безкінечного кола, викликає сюрреалістичні асоціації, спустошує світ людини. Але при цьому п’єса «Давай вірити» доволі релістична – на відміну від «Привидів у гілках» – іншого драматургічного тексту В.Пузіка про власний бойовий досвід на Херсонщині.

Збереження самості персонажів Він і Вона в умовах роз’єднаної війною родини проходить через певну еволюцію у спілкуванні: від можливості говорити про все та ділитися наболілим до емоційних гойдалок та зон замовчування, від фрагментації світу довкола до спроб зібрати бодай якісь фрагменти у єдину картину, з обопільним усвідомленням, що в умовах війни та «паралельних світів» в тилу і на фронті картина за жодних умов і обставин уже не зможе скластися у гармонійну цілісність.