Поезія Миколи Біденка: типологія та ідіографія

Анотація

Актуальність обраного дослідження полягає в потребі нагального осмислення шляхів розвитку української літератури, зокрема поезії, зламу ХХ–ХХІ ст. Відомо, що мистецтво відтворює духовну атмосферу доби, але ще більш цінною є його здатність реагувати на ледь відчутні зміни в настроях сучасників і формувати духовну картину майбутнього. У цьому сенсі дослідження актуального мистецтва літератури будуть корисними не лише літературознавцям. Предметом дослідження є типологічні та ідіографічні параметри поезії М. Біденка, тобто її найближчий мистецький контекст, унікальні особливості поетики, образотворення та ідейно-тематичного спрямування. Постановку проблеми розуміємо як спробу окреслити в першому наближенні роль і місце творчої спадщини М. Біденка в контексті української літератури кінця ХХ — початку ХХІ ст. У дослідженні використано головним чином типологічний метод, а також принципи герменевтики в трактуванні ключових образів. Метою цієї статті є окреслення естетико-типологічних параметрів художньої спадщини М. Біденка, її унікальних та суголосних із мистецьким контекстом рис на підставі аналізу формальних засобів і концептуальних засад. У результаті дослідження з’ясовано, що поезія Біденка прокреслюється переважно в естетичних координатах авангардизму й належить до оточення Київської школи поетів (верлібр, автотелічність слова, уникання риторичності тощо), однак за світоглядом він більш радикальний, скептичний і парадоксальний, ніж «кияни», перебуває в силовому полі притягування / відштовхування постмодернізму. З нашого погляду, прийом-домінанта Біденка — парадокс. Біль як один із ключових образів має в митця метафізичне забарвлення. Проти такого болю поет винайшов «ліки зі смерті». Новизну цієї розвідки вбачаємо у визначенні прийому-домінанти і власній інтерпретації ключових образів у віршах Біденка. Перспективними для подальшого дослідження є природа Біденкового верлібру, особливості авторського синтаксису та характер візуального колориту.