Український самвидав 1960-х років як простір паралельної реальності

ідейні домінанти та риторичні стратегії в публіцистиці М. Брайчевського і Є. Сверстюка

Анотація

   У статті досліджено специфіку функціонування української позацензурної публіцистики (самвидаву) 1960-х років як інструмента інтелектуального спротиву радянській тоталітарній системі. Актуальність теми зумовлена необхідністю переосмислення витоків сучасної деколонізації українського гуманітарного простору через аналіз трактату М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання? Критичні зауваги з приводу однієї концепції» і памфлету Є. Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським», які заклали підвалини національного відродження.

Предмет дослідження – ідейно-змістові домінанти, риторичні стратегії та механізми спростування колоніальних ідеологем у публіцистичних текстах М.Брайчевського і Є. Сверстюка. У статті застосовано комплексний підхід, що базується на поєднанні загальнонаукових та літературознавчих методів: історико-генетичного, герменевтичного, компаративно-типологічного та методу дискурс-аналізу.

Доведено, що ці тексти, попри жанрову відмінність, формують єдину дискурсивну стратегію подолання колоніальної залежності. У ході дослідження виявлено, що М. Брайчевський застосовує логіко-раціональний метод, деконструюючи офіційну радянську історіографічну концепцію 1654 року. Через аналіз термінологічних підмін історик повертає Україні статус суб’єкта міжнародного права XVII століття та спростовує ідеологему про «вічну дружбу народів». Водночас памфлет Є. Сверстюка розглянуто як зразок емоційно-експресивної інвективи. Використовуючи подію підпалу Державної публічної бібліотеки Академії наук УРСР як метафору нищення національної пам’яті, автор апелює до морально-етичних категорій – гідності та відповідальності перед майбутнім поколінням. У статті проаналізовано риторичні засоби, які трансформують кримінальну справу у маніфест національного спротиву.

Спільним знаменником обох праць є повернення Україні статусу активного суб’єкта історії та культури. М. Брайчевський відновив політичну суб’єктність козацької держави в європейському контексті, а Є. Сверстюк обґрунтував духовну суб’єктність нації, для якої культура та пам’ять є екзистенційними цінностями, що потребують захисту від імперських зазіхань.

 У висновках підкреслено, що синергія наукової доказовості М. Брайчевського та публіцистичного пафосу Є. Сверстюка сприяла формуванню альтернативного національного наративу. Матеріали статті доводять: саме в період 1960-х років відбувся остаточний розрив української інтелектуальної еліти з імперським міфом, що стало ідеологічним прецедентом для відновлення державної незалежності.

Ключові слова: шістдесятництво, дисидент, самвидав, публіцистичний дискурс, деконструкція, імперський міф, національна свідомість.